зустріччю з учителем
У батьків відносини зі школою часто бувають складні. За десять років багато з них так і не можуть переступити через страх відвідування батьківських зборів, «індивідуальної консультації», на яку періодично запрошують вчителі... Але всі батьки розуміють — роздільність зі школою тягне за собою непривабливі наслідки для обох сторін, не говорячи про дитину, яка є яблуком розбрату цих двох соціальних інститутів — школи та сім’ї.
Школа не завжди може задовольнити всі запити батьків. Зрозуміло також, що умови в ній залишають бажати кращого, а рівень оплати праці, що існує зараз у системі освіти, не дозволяє батькам наполягати на багатьох своїх вимогах. І все ж. Якщо подивитися на ситуацію інакше: що залежить від нас, батьків? Як ми будуємо свої відносини зі школою? Не секрет, що школа — це широкий простір для конфліктів, що іноді провокуємо ми, батьки. Змінити устрій шкільної системи ми не спроможні, але, можливо, щось змінити в собі?
— Не вимагайте від школи більше, ніж вона може вам дати. Школа — це частина життя дитини. У першокласників — велика, у випускників — менша... Потурбуйтеся про те, щоб ваша дитина жила цікавим життям і після школи, тоді можливі шкільні невдачі не будуть такі руйнівні для її особистості.
— Вчителі — як і всі люди — різні. Не узагальнюйте і не переносьте свої незадоволення на весь колектив школи. Напевне серед педагогів є ті, з ким ви обов’язково знайдете спільну мову.
— Під час виникнення неприємної ситуації, пов’язаної з вашою дитиною, запам’ятайте, будь ласка, що ви єдина людина, яка здатна виявити моральну підтримку. Ваше завдання — у школі прояснити ситуацію. А ось інші заходи краще вживати вдома, після спільного обговорення з дитиною.
— Приходячи до школи, обов’язково просіть вести діалог на основі конкретних фактів, а не особистих вражень учителів. Враження можуть бути дуже суб’єктивні, не варто покладатися лише на них. Постарайтеся отримати різнобічну інформацію про життя дитини й аналізуйте її самі.
— Спробуйте також зрозуміти не тільки особливості поведінки вашої дитини у класі (у школі), але й загальну атмосферу учбового закладу. Будь-які вчинки дітей обов’язково пов’язані з соціальним контекстом, у якому вона розвивається. Не поспішайте робити висновки похапцем, не зрозумівши причини її поведінки.
— Не приймайте вчительську правоту апріорі. Зрозуміло, не потрібно обговорювати з дитиною тільки негативні якості (вчинки) вчителів, спробуйте в кожному явищі знаходити цю крупинку корисного, яка обов’язково присутня в ньому. Вчіть цьому дитину.
— Намагайтеся регулярно відвідувати батьківські збори. Якщо є можливість, попросіть класного керівника повідомити план зборів і їхню тривалість.
— На самих зборах піднімайте питання загального характеру, важливі для всіх. Усі проблеми, пов’язані з вашою дитиною, найкраще обговорювати підчас індивідуальної бесіди з учителем. Правильно буде вибрати для цієї бесіди спеціальний час, оскільки після зборів повноцінна розмова може не вийти, якісь нюанси залишаться нез’ясованими.
— Подумайте, чим би ви могли допомогти школі або конкретному учителеві? Не завжди ця допомога мусить виражатися у матеріальній підтримці. Можливо, ви володієте якоюсь цінною інформацією, чи маєте можливість працевлаштування школярів влітку, чи ви могли б дати консультацію з питань, пов’язаних із вашою професійною діяльністю, а можливо, ви можете допомогти школі в тиражуванні навчальних матеріалів, забезпеченні комп’ютерними програмами?
— Ваша участь в житті школи обов’язково буде сприятливою не лише для дитини, але й для того середовища, в якому вона знаходиться.
— І останнє. Для того, щоб навчити дитину необхідним соціальним навичкам, батьки повинні не тільки розповідати про них, але й демонструвати на практиці. Подумайте, будь ласка, як бачить ваша дитина ваші ділові і особисті стосунки з учителями? Чи погодилися б ви, щоб вона будувала стосунки з іншими людьми, користуючись вашою моделлю? Якщо так — то вас можна тільки привітати. Якщо ні — у вас ще є час, щоб щось змінити.
Для
батьків далеко не секрет, що діти часто обманюють, з ранніх років.
Більшість психологів вважають, що такі вчинки неусвідомлені, що дитяча
брехня — нерідко не що інше як прояв фантазії. Але якщо не звертати на
проблему уваги — звичка може «перейти» й у доросле життя.
—
Моя донька часто каже мені неправду, вигадує, ніби вона не подобається
виховательці у дитячому садку й та її незаслужено сварить, — розповіла
молода мама. — Але це неправда, я говорила з вихователькою, з
психологом, вони стверджують, що у моєї доньки просто бурхлива уява,
фантазія. Наприклад, доня звикла вдома завжди бути у центрі уваги,
головною, а у садочку ж багато інших дітей, яким вихователька теж
повинна приділяти увагу.
—
Син часто каже мені неправду про шкільні уроки, мовляв, у школі
вчителька не задавала домашніх завдань. — Але педагог попередила, що
вірити таким словам дитини не можна, додала, що не буває такого, аби
вона не давала завдання додому. Тому я відразу вимагаю показати щоденник
й примушую виконувати завдання. Буває, іноді навіть з метою
профілактики підвищую голос на сина.
Карина:
—
У дитинстві я часто говорила неправду. Вигадувала різні історії про
свої досягнення, оповідала їх своїм однокласникам та друзям.
Розповідаючи вигадані історії, я переживала ціле життя!
Справді, діти часто вигадують різні неправдиві історії, згодом вірять у них, сприймають за реальність.
У такому випадку дитина говорить неправду, навіть не розуміючи, що обманює й так чинити недобре.
Якщо
це трапляється часто, варто поговорити з дитиною. Пояснити, що казати
неправду погано, але не кричати, не тиснути на неї, — радить психолог.
У казкового героя Піноккіо від брехні росте ніс, а в дітей бігають очі.
Причини і дитячої брехні:
— уникнення можливого покарання;
— приховування власної провини;
— аби справити враження, завоювати довіру у колі друзів, певній компанії (у підлітковому віці, наприклад);
— ворожість, різні психологічні проблеми, стрес.
Часто малі діти кажуть неправду, аби їх пожаліли або звертали більше уваги.
Нерідко
самі батьки стають ініціаторами того, що їхні чада починають казати
неправду. Наприклад, так діти часто роблять у випадку, коли батьки
карають їх навіть не за якийсь поганий вчинок, а й за те, що дії не
співпали з очікуваннями батьків.
Деякі
батьки можуть кричати на дитину, іноді навіть і бити. Та робити цього
не треба, адже дитина ще більше «замкнеться» у собі, продовжуватиме
казати неправду.
Батьківська агресія й погрози не принесуть добра, лише стануть перепоною у довірі між вами й вашою дитиною.
Нещодавно
канадські вчені провели дослідження, результати якого показали: ті
діти, які частіше казали неправду в дитинстві, досягають більших
життєвих успіхів у дорослому житті.
Тому
батькам варто задуматися над атмосферою у сім’ї. Спробуйте створити у
родині такі взаємостосунки, щоб у дитини не виникало потреби й бажання
брехати. Наприклад, привчайте ваше чадо час від часу говорити з вами
відверто, нічого не приховуючи. Станьте прикладом для дитини, покажіть,
що й ви довіряєте. Говоріть щиро, відверто. Якщо потрібно, зверніться до
психолога, можна проконсультуватися навіть зі шкільним психологом,
соціальним педагогом.
— Корисно більше часу проводити з дитиною, цікавитися її інтересами, навіть гратися разом з дитиною, — радить психолог.
Особливо небезпечна дитяча неправда у підлітковому віці. Адже звичка постійно брехати може перейти й у доросле життя.
Брехня чи фантазія: як розпізнати:
—
брехня — це навмисне спотворення або вигадування чогось з метою
конкретної особистої вигоди (наприклад, аби батьки не сварили), має
негативні наслідки;
—
фантазія — вільний політ уяви, не шкодить дитині й навколишнім, не має
негативних наслідків. Частіше проявляється у дошкільному та молодшому
шкільному віці.
ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!
Якщо
ваша дитина постійно фантазує, вигадує різні історії, які нібито
траплялися з нею чи з її друзями, — можливо, у неї е письменницький
талант. Задумайтеся, може, варто віддати чадо у якийсь творчий центр чи
гурток, де дитя свій дар втілить у малюнках, оповіданнях, казках.